- Ви не розумієте, я не можу до нього повернутися! Ні за що на світі ! Не можу ... Як же я допустила все це? Яка ж я дурна.

Бере склянку води. П'є. Вона на межі, їй необхідно заспокоїтися. Ще п'ять хвилин тому я бачив сон. Прекрасний сон. Я погодився б назавжди залишитися в тому сні, будь це можливо. Але навіть найбажаніші сни мають свій недолік - вони закінчуються.

П'ять хвилин тому мій сон перервався через те, що хтось голосно і часто стукав у мої вхідні двері. Вставши з ліжка, я підійшов до дверей і за нею почув жіночий плач. Відчинивши двері, я побачив перед собою брюнетку в поношеному темно-зеленому халаті, вона була боса, вся у сльозах, на правій щоці видно червоний слід від удару. На її обличчі ж читалося одне - відчай. І вона благала впустити її. Здавалося, ще мить і дівчина стане навколішки. Не вагаючись, я запросив її увійти .

Зараз ми обидва сидимо один напроти одного за столом моєї маленької кухні. Тут до сих пір чути запах підгорівшої пару годин тому яєчні. Коли живеш один, звикаєш до різних запахів. Тебе не бентежить кисле молоко в холодильнику, невипрані шкарпетки, запах з рота вранці тощо. А все тому, що на це немає кому скаржитися, абсолютно нікому, крім тебе самого. Але, на щастя, в більшості випадків, нам на це плювати.

- Я не можу до нього тепер навіть наблизитися, я впевнена, він мене вб'є! Якщо не вб'є, то точно завдасть мені болю. Я боюся болю! Саме фізичного болю ... І захиститися у мене теж немає можливості, він набагато сильніший за мене ... Подумати тільки, але ж все було по-іншому, вірите? Колись все було зовсім інакше ...

Вона робить ще пару ковтків води. Потрібно дати виговоритися, незабаром їй стане легше.

- Не поспішайте, гарненько віддихаєтеся, і ми продовжимо нашу розмову. Чаю не бажаєте ?

- Ні, дякую. І дякую, що впустили мене, навіть не знаю що сказати, я не знала, куди мені подітися, відразу побігла у багатоповерхівку навпроти.

- Чому ж ви вибрали саме мою квартиру? Чисто з цікавості.
Здається, мені вдається її втішити. Хоча б ненадовго.

- Складно сказати, я не вибирала, діяла імпульсивно, вибачте, що потурбувала вас ...

- Дурниці. Вибачте, я відлучуся. Мені треба до ванної.

Зайшовши у ванну, вмиваюся холодною водою. Це не допомагає. Перед тим, як лягти спати, я випив снодійне, мені обіцяли, що воно дасть миттєвий ефект. Що ж, мені не збрехали, ось тільки ніхто мене не попередив про нічну гостю. Я буквально падаю з ніг, але розумію, що зараз мені спати не можна. Цій дівчині потрібна допомога. Моя допомога.

Варто дати слабину і я провалюсь у сон. Не можна розслаблятися, потрібно проявити стійкість. Я лицар. Сонний лицар.

Повернувшись на кухню, бачу, як брюнетка сидить на тому ж місці, прикривши руками обличчя. Але сліз вже немає. Чути, що її дихання стає більш рівним. Сідаючи навпроти неї, помічаю, що кухонний ніж лежить не на своєму місці. Здогадуюся, що вона хотіла з собою зробити.

- Як ваше ім'я ?

Вона опускає руки на стіл, повільно піднімає очі і ледь чутно відповідає:
- Анжеліка.

- Я Андрій.

Занурена в думки, моя нова знайома дивиться на свої руки. Мовчання триває недовго.
- Це мій другий шлюб. Моя друга помилка. Коли ми тільки переїхали в цей спальний район, коханий був моїм. Мій чоловік належав мені, а я належала йому. Ми знали це і були щасливі. Потім була метушня. Вона поглинула наш шлюб. Цілком і повністю. Він став надто дратівливий. Дозволяв собі піднімати на мене руку. Але я його пробачала, тому що любила. Сьогодні я просто поставила його шампунь у ванній не на те місце, де він повинен стояти. Мій чоловік від цього скипів.

Проводить рукою по своїй червоній щоці.
- Але він дуже вразливий. Я знаю, що саме зараз він шкодує. Я впевнена, що йому шкода, але далі так тривати не може.

Спальний район. Коли я сюди переїхав, то думав, що це ненадовго. Гадав, що це буде мій тимчасовий дім, а згодом, заведу сім'ю і знайду щось цікавіше. Місце, куди б я приходив не тільки поспати. Так я гадав.

Бачу, що Анжеліці знову хочеться пустити сльозу, але вона тримається.

Я встаю і підходжу до вікна. Пізно. У будинку навпроти лише в небагатьох вікнах горить світло. Прямо зараз бачу, як один худорлявий чоловік на восьмому поверсі вийшов на балкон. Він курить. Тим часом я все ще хочу спати. Сонливість так просто не прогнати. Чоловік з восьмого поверху кидає недопалок вниз. Мить. Я більше не бачу чоловіка. Але він не зайшов назад до своєї квартири. Попрямував слідом за недопалком. При світлі вуличних ліхтарів я бачу його тіло. Навколо ні душі. Я знаю, що він вже не дихає.
 
Не відводячи погляду від вікна, я питаю:
- Анжеліко, ви живете в будинку навпроти на восьмому поверсі?

Вона відповідає злегка здивованим тоном:
- Вірно. А звідки ви знаєте, Андрію?

Переводжу погляд на неї. Потім знову дивлюся у вікно.
- Тепер ми можемо випити чаю у вас. Мій все одно вже закінчився.