Копирование материалов с сайта без прямого согласия владельцев авторских прав в письменной форме НЕ ДОПУСКАЕТСЯ и будет караться судом! Узнать владельца можно через администрацию сайта. ©for-writers.ru
Сказка про Джеймса из Толемака
Степень критики: - |
Короткое описание:
Короткая сказка
Невеличке містечко Толемак замріяно розкинулося по обидва береги стрімкої річки, рясно розцвітаючи садами та запашними ланами. В цій живописній місцині жив хлопчик на ім’я Джеймс Вейн, прудкий хлопчина з густою рудою чуприною і синіми допитливими очима. Після смерті свого батька, разом з матір’ю він мешкав на млині за містом у свого дядька.
На протязі дня він допомагав дядькові господарювати на млині. Скінчивши роботу, під вечір Джеймс вислизав із хати, йшов до міського шинку. Де слухав оповіді мандрівників про далекі країни, звитяжні подвиги та славетних лицарів. Повертаючися до себе додому, він ще довго не міг заснути, уявляючи себе на білому коні, який несе його за обрій, де на нього чекають сміливі друзі, могутні вороги і звичайно вірне кохання.
Якось коли повертався з шинку додому, він побачив афішу на стіні одного будинку. У ній розповідалося, що скоро у Толемак завітає легендарний лицар Ланцелот. На очах усіх мешканців він звільнить свою кохану Гіневрну з полону злого велетня. Юний Джеймс побіг швидше до млину, щоб сповістити матері й дядькові цю радісну звістку. Наступного дня і решту днів, він тільки і думав про приїзд славетного Ланцелота. Навіть наснилося, як сер Ланцелот узяв його у зброєносці. Вони разом убивали велетнів, трощили хребти зміям і винищували розбійників.
Настав довгожданий день. Зібрався величезний натовп з усіх сусідніх земель.
Джеймс намагався протиснутися між людьми, щоби побачити, як вулицею їде Ланцелот разом зі своєю свитою. Але його весь час відштовхували назад. Похнюпившись, він відчув, на собі чийсь погляд. Озирнувшись, Джеймс побачив жебрака. Раніше цього жебрака хлопець не бачив. «Напевно прийшов, як і решта, подивитися на Ланцелота», подумав собі. І хотів було вже йти додому, як жебрак впевненою ходою підійшов і сказав:
- Пан певне хотів подивитися на славетного сера Ланцелота?
- Так, – сам не розуміючи, чому, відповів Джеймс.
- Не сумуйте, пане, старий Роланд зможе вас до нього провести, якщо забажаєте.
Джеймс спочатку зрадів, що доля подарувала шанс зустрітися з Ланцелотом. Потім, насторожившися, почав придивлятися до співрозмовника. Старий і зношений одяг, від якого тхнуло рибою і кінським потом, сухі м’язисті руки, з довгими пальцями, брудне сиве волосся, зморшкувате лице з такими світлими та добрими очима, які й переконали юнака піти з незнайомцем.
Вони пішли дворами навпростець. Роланд ішов швидко і впевнено, Джеймс ледь встигав за своїм новим знайомим. Дивно навіть, як чужинець легко орієнтувався у цьому незнайомому раніше місці. Нарешті вони опинилися на галявині за містом. Тут уже встигли розбити велетенське шатро, де й готувався до бою з велетнем славетний сер Ланцелот. Трохи далі на лавах збиралася юрба з усього міста. Роланд попростував до шатра.
Біля входу стояв велетенський охоронець з яскраво-червоним ірокезом і товстою золотою сережкою в носі. Він навхрест склав руки і зиркав навсібіч своїм єдиним оком. Коли Роланд із Джеймсом підійшли, він став напроти них і гаркнув:
- Стороннім вхід заборонено. Службовий вхід.
- Добродію, ми до сера Ланцелота, - чемно відповів Роланд, протягуючи золоту монету охоронцеві.
- Сер Ланцелот готується до бою з велетнем.
- Я його дуже старий і добрий друг, - жебрак простягнув вже десять золотих монет; сторож згріб їх собі до гаманця, промовивши:
- Старим друзям сера Ланцелота ми завжди раді, прошу.
В самому шатрі було темно. Смолоскипи освітлювали іржаву залізну клітку, де сиділи велетні. Міцні кайдани не давали їм поворухнутися. Від них смерділо, мабуть, вони і в туалет ходили тут же в клітці, і, ніхто зрозуміло цього не прибирав. Джеймс підійшов ближче, щоб уважніше роздивитися «злого велета», проте його зупинили декілька маленьких чоловічків у зеленому вбранні. Вони погрожували йому списами і кричали на юнака.
- Це ельфи, маленькі покидьки, що полюбляють красти у людей речі або знущатися з тих, хто заблукав у лісі. Ходімо, не варто з ними сперечатися.
Вони зайшли до окремої кімнати, огородженої від приміщення де тримали велетів шкурами. Тут було затишно, палав вогонь у переносній пічці, стояло декілька ліжок. Окрім цього, висіли чудові, покриті золотом, обладунки, біля них стояв здоровенний меч. Навпроти них за столом запихався різноманітним їством сам сер Ланцелот. Його аж ніяк не турбував Джеймс і Роланд: він саме ламав хребет омару, щоб дістати звідти смачне м'ясо. До кімнати забіг товстезний чоловік у багатому одязі. Сплеснувши долонями, він забубонів:
- Ланцелотику, готовність за десять хвилин, а ти ще не в обладунках. Публіка чекає на тебе. Не варто їх затримувати.
- Пане Гершко, сер Ланцелот краще знає, коли йому вбивати велетнів. Ви краще потурбуйтеся про снодійне. Минулого разу один із ваших велетнів ледь не вбив мене, коли ви забули дати йому еліксир.
- Але ж ельф потім застрелив його, ніхто навіть не помітив. І натовп був задоволений, побачивши трохи й твоєї крови. Усе гаразд.
- Я на таке не погоджувався.
- Краще менше свого питва споживай.
До кімнати зайшов ще один чоловік, та вже у жіночій сукні. У нього були накладні груди, а також сіточка на голові.
- А, пані Гіневра, що сталося? – улесливо звернувся Гершко.
- Зараз станеться, це опудало в залізяці, ще не готове! А цей корсет мене душить! А що з моєю перукою? Ніби звідкілясь з-під вас, пане Гершко, витягли, а ви запитуєте, що трапилося.
- Ми усе владнаємо, пані Гіневро, – звертаючись до Ланцелота, - Поквапся.
Гіневра і Гершко вийшли з кімнати, залишивши лицаря сам на сам із Джеймсом і Роландом, які простояли мовчки увесь час. Важко підвівшись з-за столу, Ланцелот, нарешті, помітив хлопця і промовив:
- Хто такий? Фанат? Нема часу, треба працювати.
Джеймс закляк на місці, побачивши розлютованого лицаря.
- Ти що оглох? Геть звідси, щеня!
Як ошпарений, Джеймс вибіг із шатра подалі назовні, впав на високу траву і почав плакати. Нічого не хотів він чути. Ні як лається Ланцелот, згадуючи якогось Роланда і благаючи його повернутися до нього, ні як регоче Гершко, рахуючи гроші, ні як заревів велетень та загомоніла задоволена юрба.
Уже почало сутеніти. Джеймс лежав у траві і дивився, як потроху небо стає темним. Над ним схилився Роланд.
- Все добре з тобою Джеймс?, – як завжди лагідно запитав він.
- Це все, що я бачив, неправда, правда?
- Звісно, це не правда, це брехня, все брехня.
- Але ж велетня вбили.
- Так вбили.
- І інших уб’ють.
- Так уб’ють.
- Це неправильно.
- Але людям подобається.
Хлопець підвівся і подивився на старого.
- А ви могли би їх урятувати?
Злидар усміхнувся:
- Старий Роланд, уже майже нічого не може, а ось ти можеш, якщо хочеш.
- Як? – здивувався хлопець.
- Відчини клітку – і звільни велетнів, а я відволікатиму ельфів, ось ключі, - Роланд дістав із потаємної кишені свого лахміття зв’язку залізних ключів, - той гарно одягнений добродій випадково загубив їх.
Тіло Джеймса затрусилося. Він поволі взяв ключі у старигана і притиснув до себе. Його серце калатало, ладне було вирватися з грудей. Далі усе було, як задимчастою завісою. Вони підійшли до намету і стали чекати, поки усі поснуть. Потім пройшли повз охоронця й опинилися знову в смердючому шатрі. Роланд пішов уперед і дістав (звідки тільки він це все брав) флягу з вином. Ельфи радісно сплеснули долонями і покинули свою сторожу. За декілька хвилин ельфи вже були геть п’яні. Вони обліпили Роланда і щось шепотіли йому на вуха. Джейм тим часом орудував ключами. Руки його запріли, не вистачало повітря. Він підбирав ключ, устромляв його у замок, робив оберт і велеті уже був майже на волі. Бранці були здивовані цією зміною, не могли оговтатись від тої раптової свободи. Дружньо взявшись, м’язистими руками велети зім’яли клітку, Звільнившись - стали руйнувати усе навколо. Ельфи - п’янички не встигли і оком моргнути, як їх розчавили. Поки усе місто прокидалось він шуму на галявині, Джеймс стрімголов тікав додому.
Вже там йому дісталося: спочатку за те, що прийшов пізно, потім за те, що вимазав і пошкодив одяг, а вкінці за те, щоби знав, як його люблять. Наступного ранку він дізнався, що хтось невідомий звільнив велетнів. Вони вбили багатьох у таборі сера Ланцелота, сильно поранили самого лицаря і втекли до себе в гори. Ніхто не наважився йти за ними, хоча мер і пропонував велику суму за голови тих велетнів.
Минуло багато тижнів, Джеймс почав уже забувати і про свою пригоду, і про старого Роланда. Та якось уранці, коли хлопець рубав дрова на зиму, до нього підійшов Роланд, усміхнувся Джеймсу і промовив:
- Думаю, пане, ви будете раді почути, що звільнені вами велетні тиждень тому успішно повернулися до своєї країни, де на них чекали рідні і друзі. А все це завдяки вам, мій пане.
- Чому саме я?
- Ви сподобалися старому Роланду, пане. Хоч і були схожі на інших серед юрми народу. Проте, як-то кажусь, чимось вирізнилися, і я вирішив перевірити, чи підійдете ви мені в учні.
- І що тепер?
- І я вирішив, що старому Роланду саме такого учня і треба. Хочеш стати моїм учнем?
- Я не знаю. Я хотів бути лицарем, але тоді побачив сера Ланцелота і...
- Розумію. Краще давай допоможу нарубати дрова, бо зима вже на перевалах, і скоро буде тут. І буде довга, я знаю. Старий Роланд, добре про те знає.
|
| Свидетельство о публикации № 17595 | Дата публикации: 23:02 (19.06.2012) © Copyright: Автор: Здесь стоит имя автора, но в целях объективности рецензирования, видно оно только руководству сайта. Все права на произведение сохраняются за автором. Копирование без согласия владельца авторских прав не допускается и будет караться. При желании скопировать текст обратитесь к администрации сайта.
|
| Просмотров: 478 | Добавлено в рейтинг: 0
Данными кнопками вы можете показать ваше отношение
к произведению
|
Оценка: 0.0
|
|
