Невже це дійсно сталось? Шалений стукіт серця... Швидкі й відчайдушні подихи… Терпкі, гарячі сльози… Нічого цього він не помічав. Пам'ять вимальовувала безліч картин. Вони виринали на мить і знов безслідно зникали. Усі, крім однієї.

Це була вона… З її теплими, ніжними руками... З такою лагідною і доброю усмішкою… Вона була прекрасна. Світлі пасма густого, довгого волосся відблискували у ранковому промінні золотом так, що неможливо було відвести погляд. А великі яскраві волошкові очі дивились завжди з турботою і розумінням. Він часто думав про неї, вимальовував в уяві риси її обличчя, згадував її звички та смаки, повторював підсвідомо фрази, які вона так любила говорити. Його мати назавжди залишилась із ним у його спогадах та в серці.

Він з жахом відкидав думки про день, коли її не стало. Але не міг побороти себе. Знову й знову згадував ту мить, коли світ для нього назавжди перевернувся. Йому було лише дванадцять, хоча яке це має значення. Він тоді ще здалеку запідозрив щось неладне, серце боляче стиснулось, він вже тоді звідкись знав. Але біг до подвір’я і сподівався, що зараз з будинку вийде мама і стане ясно, що з нею все гаразд. Проте обличчя сусідів були невблаганними. Вони усі дивились на нього тоді з розпачем і жалем, а в очах був лише біль… Жодного шансу, ніякої надії на порятунок, вони забрали тоді в нього останні крихти сподівань. Слова про те, що мами більше нема, обірвались і глухо впали в його свідомість. Більш за все він хотів тоді розвернутись і тікати світ за очі. Вдати, що нічого й не було. Повернути все назад. Або хоча б ніколи не знати… Йому неначе бракувало кисню. Він просто не міг повірити, зрозуміти, прийняти.

Батько був пияком і часто бив його і маму. Не один раз вони просиджували жахливі безсонні ночі, очікуючи, коли ж цей душогуб повернеться додому. Мама заробляла на всю сім’ю і грошей ледве вистачало на їжу. Проте батько виносив останні речі з дому і дичавів все більше. Він весь час знущався над ними, але за останніх пів року став особливо злим... Його жорстокості вже не було меж і часто мама молилась, щоб вони лише дожили до ранку. Та молитви її не вберегли…

Кров наче закипала у жилах, коли він згадував про батька. Він часто уявляв їхню зустріч. О, як він хотів зазирнути в ці огидні, скажені очі, розказати про весь той біль і страждання, які їм з мамою довелось пережити. Передати всю цю ненависть і несамовиту лють, яка переслідувала його всі ці роки. Звільнитись від нестерпної жаги помсти. Він проводив довгі вечори, думаючи про все те, що скаже йому. Раз за разом уявляв як безжалісно виламуватиме йому руки, трощитиме ребра, змусить захлинатись власною кров’ю. Битиме довго і несамовито, так як колись цей недолюдок бив його і маму. Так, як колись цей виродок убив її.

Але все сталось зовсім не так. Йому вистачило лише одного погляду. Ненависть стиснула горло. Кров загупала у скронях. Серце мало не вистрибувало з грудей. Він не сказав навіть слова. З розмаху кулак попав у щелепу. Ще один удар під дихало. Ще удар, ще… Кістки хрустіли під цими важкими ударами. Тіло звивалось. Батько кричав від болю. Він чув. Але не міг зупинитись. Тільки несамовито бив. Хрипле «Будь ласка…»… Божевільний погляд... Пальці самі впились в горло…

Він неначе вирвався з цих думок. Весь в холодному поту. Серце досі нестримно калатало і було страшенно важко дихати. Навіщо? Чому? Як це трапилось? Думки й надалі не давали йому спокою. Він не знав, чому він так вчинив. Не уявляв як далі жити зі всім цим. Йому навіть нікуди було тепер піти. Думки лізли з цієї нічної темряви і заповзали йому в душу. Вони виїдали його зсередини і не давали спокою. Йому страшенно хотілося втекти. Забути все. Почати з початку. Та він лише сидів у відсирілому кутку, пустий та знесилений.