Я вже не пам’ятаю коли я народився… Я вже багато чого не пам’ятаю… Не пам’ятаю як це, коли вітер цілує твоє тіло, легенько тріпаючи волосся, не пам’ятаю, як це мокнути під дощем. Хоча… Хоча останні два дні я тільки те і роблю, що витираю своє обличчя від дощу, чи може то піт… Мене вже другу добу немає серед живих. Дивно? – ні. Віруючий подумає, що я віддав свою душу Люциферу, бо маю можливість описати після смерті те, що не мав можливості описати за життя… Атеїст скаже, що не може того бути, не має Бога, значить немає і Люциферу, тобто і душі немає. А життя таке коротке, що не можеш зрозуміти що таке кохання, вірність, патріотизм, сім’я, хоч такі як Шекспір описують те ж кохання в повних фарбах… А я не зрозумів. Я зрозумів лише що таке віра, віра у Бога… Зараз моє бездиханне тіло лежить у дерев’яному коробу. Гарний… У сірому костюмі, волосся зачесане, на грудях майорить червона гвоздика. За життя ж бо ніколи б не одягнув костюма, бо завжди вважав, що костюм – то спецодяг, який вдягають або на весілля, або на похорони. Весілля в мене не було, тому вдягнув лише на власні похорони. Я ніколи не любив гвоздик, бо вважав, що це квітка для пам’ятників, а зараз вона лежить і світиться мов зірка на грудях, та і сам я вже неначе пам’ятник… Обличчя в мене якесь дивне – губи не натягнуті в посмішці, нехай такій несправній, нехай такій болючій, але посмішці. Чи піти до дзеркала подивитись на себе?- Завішані. Мабуть не хочуть щоб я зостався. Все життя намагався відчути своїм тілом, мозком дві речі, два явища, дві думки одночасно. Колись, років у п’ять, я захотів відчути як воно, коли знаходитись одночасно у воді і у суші. Я заліз по пояс у воду і став посеред латаття лілій, дивлячись у далечінь, мов би відходячи у гості до сідаючого сонця. Так було добре доти, доки пальці на ногах не стали, як у старого і я покинув той Рай. Згодом я намагався повторити, повернутися до Раю, але ставав все ближчим і ближчим до Аду. Та все ж пишаюсь тим, що в мене був свій Рай, а не рай, який мені навіяли мода або соціум. Я вже починаю розуміти що моя пам'ять покидає мене. Вірно, навіщо мені в потойбічному світі пам'ять? Що б пам’ятати фрагменти з життя? І фрагменти, які саме за це життя я намагався яро забути, стерти з пам’яті… Ні, не потрібна мені пам'ять, не потрібна. Невже починають збиратися? Так хочеться подивитись хто буде за мною плакати, страждати… Тільки після смерті зрозумів, що Я великий егоїст (навіть «я» пишу з великої букви), бо тільки егоїст може бажати страждання іншим задля втіхи своєї. Та не насолоджуйтесь, що я визнав свою егоїстичність, бо ви теж егоїсти, не можу сказати наскільки, але егоїсти. Ну, звичайно, ви не повірили абстрактному тілу яке перманентно шукає якісь нестандарти, і думаєте, що я просто хвора на голову людина… Можливо… За життя я справді лікувався, та потрібно було лікуватися соціуму, бо це він не розумів елементарного: що таке кохання, вірність, патріотизм, сім’я... А я розумів, тільки доступно звичайній людині пояснити не міг. От мене і запікали до психлікарень. Зібрались. Сестра, мати, дві сусідки, яких я ще за життя не міг зрозуміти, бо їхнім життєвим планом було зруйнувати чиєсь життя, морально знищувати людей. Та все ж мені їх шкода, бо в них немає свого життя, вони морально вмерли. А останні? Ну, он Майя - кохання мого життя. Не розумію, чому вона прийшла, що їй треба? Коли міг їй дати тепло, вона його відштовхнула, а зараз в мене немає тепла, ні в мене, ні в тілі… Кохання… Колись вважав своїм девізом «краще жити, кохати і застрелитись, ніж не кохати, але жити і не мати страждань». Та вже зараз думаю, що кохання надто важке для мене почуття. Щоб кохати, потрібно ставити недоліки своєї половинки вище за свої досягнення, а я не можу, бо я егоїст. В хвилину смерті егоїзм витримує повний крах. Звідси страх смерті. Смерть тому і є деяке повчання егоїзму, вимовлене природою речей. Плачуть, ну, що ж, я дочекався…
Не понял почему он два дня под дождём - ну, что ж, элементарно. Существует поверье, что чем больше человека оплакивают на земле, тем больше его душа намокает. В начале хоть есть намёк на картинку, а дальше лишь поток морализма. - не хочу никого приучать к своему стилю письма, но обьяснить могу, почему (как вам кажеться) пишу настолько размыто. пытаюсь читателя натолкнуть на определенную волну мыслей, а не продиктовать ему свои. Так и не понятно почему умерший ставит в один ряд любовь, верность, патриотизм (?) и семью. - герой этого рассказа является моим вторым я. Не могу вам сейчас вывернуть то, что творится в моей голове, да и не считаю это нужным, но те понятия, которые мой герой не мог осознать, к сожалению не могут осознать многие мои знакомые. Но это не касается всех. Да ещё и эгоизм приплели - приплели? Да это одна из основных тем, которую хотелось расскрыть. Другой вопрос удалось ли мне это сделать. Да наверное смерть всему полный абзац выписывает а не только эгоизму Уважаемый критик, еще раз повторюсь, что в данном рассказе изложены мои мысли и мои рассуждения, и Вас никто не заставлял насильно читать. Бабки правильно этого перца к лекарям отправляли Ну, вопервых они этого не делали,а вовторых мы с вами на слишком разных волнах. И впреть лично Вас попрошу не читать больше мои произведения, так как вы их всеравно не понимаете, а просто кидаете в меня сухую критику. А хотелось бы услышать критику людей, которые в этом хоть немного разбираются. Удачного творчества.
Не понял почему он два дня под дождём? В начале хоть есть намёк на картинку, а дальше лишь поток морализма. Хотя понравился момент из детства. Но этого мало. Так и не понятно почему умерший ставит в один ряд любовь, верность, патриотизм (?) и семью. Да ещё и эгоизм приплели который " в минуту смерти терпит крах" Да наверное смерть всему полный абзац выписывает а не только эгоизму. И вообще принято разделять эгоизм на "здоровый" и "не здоровый". Без здорового эгоизма нет чувства собственного достоинства. Бабки правильно этого перца к лекарям отправляли. Туда ему и дорога..
Вообще как-то поднадоели рассуждения "слегка" умерших.
0
Да это одна из основных тем, которую хотелось расскрыть. Другой вопрос удалось ли мне это сделать. 
