Мысли без фильтра (Думки без фільтра) Степень критики: Хоть разгром, но с предложениями
Короткое описание: (ВНИМАНИЕ, украинский язык) (неокончено)
Моё легкое подражание Джеймсу Джойсу, прочитанному клочками в 11 классе.
Попытка написать так, как мысли привычно приходят в нашу голову. Логика и последовательность присутствуют, но их нужно поймать.
Фарбовані двері, приємний відтінок блакитного. Запах молока переслідує мене навіть на вулиці. Облущений паркан. Льодяна вода з криниці. Застуда в середині липня. Бабусині руки.
Могильна плита. Низенька залізна огорожа. Квіти повсюди. Холодок по спині. Плаче тато. Мама дивиться десь убік. Руки тепер холодні і сині. Мені страшно. Хто тепер врятує мене від пекучих ін’єкцій? Де шукати такі ж руки, такі ж прозорі очі і ранкову лагідну посмішку? Зморшки розгладились. Вона була красивою у моєму віці. Але ніде немає фото.
Завішані дзеркала, зашторені вікна. Темна скриня у кутку. Купа білих сорочок, кілька рушників, і рушниця на стіні. Поряд на вибіленій стіні – дід з односельчанами. І чорна стрічка на світлині. Немає їх більше. Молочний запах вивітрився і тепер пахне воском. У кутку, на обличчі у Христа миготить відблиск свічки. Немає їх більше. Як плакав би дід і чи плакав би? Від запаху воску вже нудить.
Така тиха смерть. Ніякого болю. Звідки знати вам, чи був біль? Чи може ви сиділи над нею усю ніч? Чи може тримали її за руку? Ніякого болю!
Тепер двері неприємно рожеві. А на паркані залишився лиш натяк на фарбу. Молочного запаху більше немає – тільки віск. І чорні стрічки.
***
Втрати пригнічують. Заважають спокійно спати. Мерці лякають уві сні, не бажаючи цього. Чорні стрічки сплітаються у змій і стають нічним кошмаром. Ти прокидаєшся, і пахне воском. Дивишся в куток у пошуках свічки біля ікони, а там лише натяк на павутиння. Підносиш до обличчя руки, щоб умитись, а вода пахне воском. І ти боїшся подивитись у дзеркало.
Від дідусевої хатини тебе відділяють кілометри, але увесь одяг і дім ніби з воску зроблений. Я не хочу нікуди виходити, бо минулого разу на чорній сорочці була стрічка. Така ж чорна, ніби я її зі світлини зняла. Краще залишусь вдома, візьму відпустку. Або поїду кудись далеко, де не пахне воском. Мама просила піти до психоаналітика у вівторок. Він, мабуть, також буде у чорному.
***
Блакитні двері, облущений паркан, чорні змії. Холодний піт. Пуста квартира, відчинені вікна. З вулиці також заносить воском.
Вже сьома. Час виконати обіцянку, а потім - аеропорт і білети кудись, де немає змій.
Через увесь светр з мого «ну дуже яскравого тепер» гардеробу тягнеться в’язана змія. Мабуть, до психоаналітика сходити – не така вже й безглузда ідея. На вулиці хтось розбив коліно і тепер відчайдушно рюмсає. Небо таке світло-сіре і жодної хмари.
На вулицях міста знову затори і я вже спізнилась на прийом. Небо сірішає, водії нервують. У кожного в руках по чорній змії, скрученій в коло. Хтось погладжує її, хтось постукує. Ніхто не боїться укусу.
Приймальня схожа на вітальню у дуже тісній квартирі. Мама відправила вже кілька повідомлень із тим самим запитанням: «Ти з’явишся у Миколи Георгійовича?». Мабуть, треба вимкнути телефон перед сеансом.
На ньому немає чорного костюма, лише світла сорочка, приємні на вигляд джинси і темно-вишневий піджак на стільці. Він подає мені руку, трохи піднявшись з-за столу. В кабінеті жахливо пахне воском. На столі стоїть фотографія дочки років п’яти. Точний вік власника кабінету визначити було важко. Чи то 30, чи то 40, а може й 45.
-Доброго дня. Сідайте, - м’яко починає він. З вулиці доноситься звук невдалої парковки.
-Я, насправді не надто розумію, чим Ви можете допомогти мені. Просто нещодавно пішла з життя моя бабуся і мені важко в це повірити.
Я, здається, надто ввічлива. Інколи це заважає. Навіщо йому пластмасовий фікус?
- Цього достатньо, щоб звернутися по допомогу до мене. Я не стану мучити Вас тестами чи прикріпляти до Вас якісь дротики – я бачу, що Ви це ненавидите. Ми просто говоритимемо. На скільки я розумію, матір не була надто близькою людиною для Вас, і тепер, після смерті бабусі, також нею не стала.
- Це очевидно.
- Не вмикайте злісного критика, який не вірить у екстрасенсів та потойбіччя. Я не стану читати Вашу долю по рукам чи махати перед обличчям маятником. Я лише маю певні уявлення про психологію людей і бачу трішечки більше, ніж Ви могли б побачити у мені.
- Добре, - насправді, він мені вже дуже не подобається. Що ж він вчив усі ці роки, якщо не в змозі скласти гарне враження на клієнтів? Самовпевнений шарлатан, як тільки він сміє мені говорити про мій критицизм, яка взагалі йому…
- Якщо Ви не проти, я палитиму.
- Я не проти, - я була збита з пантелику. Сіра змійка диму повільно тягнеться до стелі, і восковий запах уже не такий помітний.
- Чудові цигарки. Ви не палите? – питає, розплившись у посмішці. Була помітна рука шанованого стоматолога. Скільки ж він заробляє?
- Кинула.
- Давно?
- Та десь рік як.
- Це з чимось пов’язано?
Все йому розкажи. Зараз прив’яже до цієї події якусь травму дитинства. Шар-ла-тан.
- Ні.
- Брехня, але усе-одно Ви сьогодні не надто налаштовані на відвертість. Правильно я кажу?
Моє обличчя потрібно було бачити. Треба потренуватись перед дзеркалом - згодиться, коли наступного разу брехатиму керівництву.
- Ні, - погана спроба. Сама собі нагадала ображену дівчинку. Зараз тільки щоки надути і сльозу пустити.
- Хаха, думаю нам обом усе ясно. Поговоримо про це наступного разу, якщо наважитесь прийти ще.
Він мені підморгнув. Тепер він подобається мені ще менше. Сірі змії тепер стали ледь помітними, втратили форму і заполонили усю кімнату. Краще віск. Мені стає погано.
- Як на рахунок кави чи чаю? – спитав він, пильно вдивляючись у моє обличчя.
- Ні, дякую.
Змії матеріалізуються на моїй шиї і зап’ястях. Шарлатан піднімається з крісла. Він прочитав у моїх очах паніку і страх. Як же бісить його спостережливість. Підходить ближче.
Я втратила свідомість. Нашатир. Віск. Сірі змії. Їх вже немає – вікно відчинене. Тільки віск і відразливе обличчя наді мною. Я піднімаюся. Беру свої речі і різко зачиняю двері, не попрощавшись.
Вдома на мене уже чекало повідомлення на автовідповідачі. Мама схвильовано тараторить щось про моє здоров’я. «Я люблю тебе, подзвони», - остання фраза. Зняла, мабуть, з себе тягар на усе життя, якби я не дібралася додому, а залишила б трошечки себе на узбіччі Східного шосе. Дивлюсь на мобільний. 26 дзвінків: двадцять від мами, два від тата і чотири від набридливого ріелтора. Жодного від бабусі. Нікому не телефонуватиму. Швидко набираю «Зі мною все в порядку», відсилаю татові. Все. Ліжко, віск, бажання бути далеко звідси. Білети я вже купила на Aviasales, поки стояла в заторі. Вже через добу я буду не тут. Через двадцять з зайвим годин мене перестане переслідувати цей запах.
***
Бабуся рівно ступала через міст, тримаючи в руках два переповнені кошики малини. У моїх криваво-червоних руках ще жменька. Усі коліна перемащені малиною – це ми з братом вдавали, що тяжко поранені у нерівному бою з ведмедем. Він мені змовницьки підморгує і кидає в бабусине плече знайденою шишкою.
- Які неуважні білки пішли – не вміють свою здобич у лапах втримати, - звертається бабуся до дерева ліворуч.
Брат ледь стримує сміх і нагинається за новою шишкою.
- Не варто, хлопче. У бабці й без вас болить спина.
Вона не оберталась. Вона знала.
У ліс увірвався нав’язливий запах воску. На моїх колінах дві чорні, як смерть, змії злизували запилену малинову кашу.
***
Я перевірила коліна – жодних змій. Зачинене на ніч вікно зробило ранковий запах воску ще більш нестерпним. Ну, нічого, зараз я нашвидкуруч зберу валізу і більше ніщо не душитиме мене уночі. І жодних колінних змій. І ніякої більше малини. Бабусю, мила моя, чому мені так важко змиритись з тим, що тебе більше немає? Ти відпоювала мене трав’яними чаями, коли не стало дідуся. Тільки з тобою я не кричала уночі від кошмарів з рушницею, що тепер висить на стіні. Я так не хочу вірити у твою смерть. Це ніби друге повноліття. Тільки замість паспорта – свідоцтво про смерть.
Валіза майже зібрана. Ще зубна щітка і сумочка з ліками на усі випадки життя. Кілька пакетиків бабусиного чаю. Мабуть, не варто брати щось, що нагадуватиме мені про неї. У смітник. І помаранчевий светр, і усі фото – в темний пакет і на антресоль. Немає бабусі. І не буде. Замикаю двері, внизу вже чекає таксі. Чи вимкнула я праску? Яка до чорта різниця? Нехай згорить усе, нехай перетвориться у попіл – так навіть краще.
Тихенька музика і таблетка снодійного. Літак повільно набирає швидкість. У очах темніє. Нехай тільки цього разу без кошмарів.
Я знову в кабінеті психоаналітика. Він уже не палить, а тільки тихенько наспівує Джона Ленона.
- Як довго Ви не палите? Чому? Коли? Навіщо?
Я прокидаюсь. Ми уже сідаємо. Виходить, годин так 5 я не бачила снів. Або ж не пам’ятаю їх. Та й добре. Снодійне все ще діє і мені доводиться зробити музику голосніше.
Знову таксі. Дорога рівнесенька, без заторів. Хочу провести все життя, як цих кільканадцять хвилин. Мені завжди допомагали подорожі. Пам’ятаю, як після запалення легень – мені було біля восьми – я була виснажена антибіотиками і тижнями на лікарняному ліжку, а бабуся приїхала до нас, у місто, та й потягнула мене, незважаючи на усі заборони матері, на вокзал. Там вона показала мені на табло з напрямками руху потягів і сказала: «Обирай». Просто так, хоч в Одесу, хоч у Париж. Я обрала Чернівці, бо хотіла на західну Україну.
Той день був одним із кращих у моєму житті. Я могла купити усе, що заманеться, зайти у будь-які двері та торкнутись будь-чого: був то витвір мистецтва чи дворовий пес. Я була допитлива, мені хотілось торкнутися, спробувати на смак, смикнути усе на світі. Мати завжди стримувала мене, нагадуючи про гарні манери, а бабуся давала волю дитячій цікавості.
***
Очі давно заслав сірий туман, а у повітрі витав запах воску. За вікном промайнув будинок, розмальований графіті від самісінького верху і до лінії фундаменту. Через мій уявний туман роздивитись його було несила. Чому усе найкраще, що могло б мені допомогти вийти з цього стану, пов’язане з однією людиною на світі? І чому саме вона – причина цього стану? Життя завжди так робитиме?
Я повільно вийшла з таксі і, переборовши страх задихнутись тим триклятим воском, взяла свою валізу. Кілька метрів відділяли мене від дверей готелю. Назву було ледь видно через той мій туман. У жінки на рецепції на талії повисла чорна змія, а у ліфті воском тхнуло у рази сильніше. Обридло. Не можу більше. Таке враження, що це тепер мій хрест, який тягнути доведеться аж на той світ. Та за що це покарання? Невже я завинила перед нею? Невже не любила більше за всіх на цьому чортовому світі? Це питання давно мене мучить. Щоночі змії повзають у мене по ногах, а я думаю «Де я нагрішила?». Це на ранок видається мені дивним, адже я не вірю у поняття гріха. Не атеїстка я, та й не віруюча. Щось таке середнє. Агностицизмом зветься. На дворі хтось лається, а я не можу розібрати нічого, окрім «schwein».
Світ став таким жорстоким. Він погруз у розпусті, очі тьмарить туман егоїзму. Поряд ходять чоловіки, що зранку посміхаються своїм начальникам, а ввечері шмагають дружин та дітей. Жінки потай нервово палять у темних дворах. Діти змагаються за звання «най». Найбезжальнішого. Найспокусливішої. Найкрутішого. І так проходить життя. Голова паморочиться. «Schwein».
***
Мій відпочинок не вдався. Думки все глибше вгризаються у моє єство. Впиваються у горло мого недавнього спокою. Я у дитинстві була Міс Байдужість. І жила так, палячи у відкриту і шмагаючи, шмагаючи себе подумки. Все навпаки, та це все та ж світова епідемія. Передається повітряно-крапельним.
Удушшя воском затухає, та у голові твориться чорт зна що. Краще б я задихалась від того сморіду, як виявилось.
Уночі не було змій. О другій кричала сусідка. Не від задоволення – від кошмарів. А може то я кричала?
Психоаналітики, певно, нещасні люди. Щодня доводиться вислуховувати нове безглуздя і шукати тому пояснення. А пояснень-то немає – люди просто дуріють у тебе на очах.
***
Знаєте що? Я стояла сьогодні перед дзеркалом і згадувала усе, про що мріяла. То було троє синів. То був будинок у лісі. Стрибок з парашутом. Багато таких речей. Чому у мене немає синів? Бо я відмовилась від дитини у свій час. Я ненавиджу свою самотність. Чому немає дому? Бо я обрала кар’єру, задля якої купила квартиру у великому місті. Я ненавиджу свій дім. Чому не стрибнула з парашутом? Бо я боюсь. Втратити життя? Певно, здійснити хоча б одну свою мрію. Я ненавиджу свій страх.
Хтось би взяв та й дав мені ляпаса за усе, що я не зробила. Моя вам порада: коли є вибір, робити щось чи ні – робіть. Потім не так шкодуєш.
От я не шкодую, що придбала білет і втекла звідти. Хоча особливого задоволення це мені не принесло. Та краще б я спробувала народити тоді. Краще б бодай спробувала змінити роботу, аби жити там, де мріяла. Краще б стрибнула з тим чортовим парашутом. Хай би плакала потім ночами разом з малюком, хай би носилась по усьому містечку зі своїм резюме і знов плакала. Хай би розбилася вщент об землю. Краще так.
Та зараз я бачу у дзеркалі жінку, якій уже за 30. Жінку, що не захотіла бодай спробувати піти по шляху, про який мріяла. Жінку, у якої є все, та немає нічого.
Ви знаєте, у мене навіть є чоловік. Та він існує лише там, у моїй ненависній квартирі увечері та в смс, що приходять мені щодень. Його немає ні у серці, ні у моїх думках. Для нього я й досі Міс Байдужість. Я не знаю, як він так живе. Я не хочу від нього дітей. Я не хочу бачити його поряд у старості. Я просто не хочу його. Він мені як пес. Такий вірний і повертається, як не жени.
Ви знаєте, у мене є ціла купа грошей. Я можу купити цей готель. Я можу купити собі той дім у горах і жити безбідно до кінця моїх днів. Я можу піти, та й запліднити себе від якогось чудового донора одразу на трьох дітей. І того ж дня стрибнути з парашутом. Та я боюся так жити.
Ви знаєте, у моїй душі немає любові. Є до родичів, є до мого чоловіка, як до улюбленого пса. Та до Чоловіка давно немає. Вона згоріла до тла, коли я йшла на аборт.
***
Той день я стирала із пам’яті усіма відомими мені способами: пила до півсмерті, билась головою, плакала і кричала до одуріння. Та я пам’ятаю все як сьогодні. Що була гроза. Що Він зненавидів мою дитину, лиш почув про її існування. Що двері, які я не зачинила за собою, були надщерблені біля ручки. Що у лікарні мене вмовляли трохи подумати. Що я тоді не плакала. Я просто зненавиділа усе навкруг. Тих медсестер, ті двері, того Чоловіка, саму себе, дерево за вікном і кожну його гілочку. У мені все горіло, а із мене вигрібали життя. Ви знаєте, їх було двоє.
Подвійне вбивство. Причина: страх. Я оцими руками підписала смертний вирок двом істотам. І не покрутились же мені пальці! Вони могли б стати художниками, інженерами, двірниками чи убивцями. Могли б прибрати до рук усю владу планети або ж згнити на дивані. Вони могли б стати моєю постійною опорою або ж зненавидіти, як їх батько колись. Та я не дала їм шансу. Певно, мені потрібен подвійний титул: Міс Безжалісна Байдужість. Чи навпаки, я ще не визначилась.
***
Знаєте, терпіти не можу те відчуття, коли не розумієш, що ж таки тривожить твою душу. Коли всередині все стискається і не відпускає. Коли відчуваєш себе одночасно винною і осоромленою. Коли гніваєшся чомусь. Неясно на кого тільки. Цього відчуття ніяк не позбавитись. Воно згризає моє нутро так, як хробак звичайнісіньке яблучко. Так легко і звично.
Де воно береться, те відчуття? Куди зникає? Ніби дрімає десь у середині і, як примхливе дівчисько, прокидається, коли забажає. Йому не треба причин та запрошень.
Хотелось бы извиниться за выбор языка, да не стану. Понимаю, что из-за него повесть прочтут единицы, но я чувствовала это произведение именно на украинском. Мне было интересно так писать.
да Вы не переживайте, никто тут Вас за это не загнобит. Просто желательно перевести на русский. Ессно, оригиналы - всегда читать интереснее, ихь с Вами согласна. Но ведь Павлова мы любим не за то, что он писал свои труды по-русски, верно? Важна лишь суть - а она не имеет национальности. А суть нужно передавать любым способом.
да, и не вздумайте больше извиняться. Вам не за что.
+1
