Короткое описание: Це розповідь про жінку, яка навчилась долати біль у своєму серці... Пробачте, що українською)))
Мені було чотирнадцять, коли я почала малювати. Але у тому містечку, де я тоді жила, мені нічого не світило. Тому, коли мені виповнилось вісімнадцять років, я поїхала до Києву навчатись. На жаль я не одразу зрозуміла, що я хочу заробляти собі на хліб не редагуючи якісь журнали, а тим, до чого прагне моя душа – малюванням.
Це показав мені один молодий чоловік, що через декілька років став моїм чоловіком. Тоді я знову повернулась до пензлика та полотну. Згадуючи ті часи, мої очі наповнюються слізьми, я була така щаслива… але все має властивість закінчуватися… закінчилось і моє щастя. Одного похмурого осіннього дня одна секунда забрала в мене все – п’ятимісячну дочку, чоловіка, можливість відчувати себе щасливою. Автокатастрофа – і все закінчилося. Я до цих пір не можу прийти в себе. Все нагадує мені його… його чорне волосся, ясні очі, ласкаву усмішку… І одразу згадується наше спільне щастя – наша маленька Євочка. Її маленькі очі, які так і не побачили красоти цього світу, її ніжні ручки, які так і не вспіли навчитись малювати, у чому я находжу заспокоєння…
І зараз стою з пензликом в руках напроти чистого полотна. Я не знаю, що малювати. Раніше я могла виражати свої почуття з допомогою пензлика та барв. Але зараз я стою і нічого не можу зробити. Мене подолали спогади про те, як я так само стояла напроти чистого полотна с пензликом в руках і позаду мою шию лоскотало тепле дихання мого коханого…
До мого плеча доторкнулася тепла рука. Така знайома рука, така мила для серця рука... Тоді я забулась про весь оточуючий світ, повернулась… Побачивши того, хто мені снився на протязі декількох років, того, хто був мені таким дорогим, того, кого я втратила, а тепер він знову поряд, з моїх очей потекли сльози, сльози знову придбаного щастя. Він, прижавши мене до себе, гладив по волоссю. Ось, воно – справжнє щастя… Втративши і загубивши всі надії повернути, придбати знову того, кого ти кохала. Я не усвідомлювала, хто я і де я. Та мені тоді і не треба було знати це. А навіщо? Я була щаслива. Пам’ятаю, він так нічого і не сказав. Та і я тоді не промовила ні слова. Я знала, що це не потрібно, що він зрозуміє і без них.
Він вивів мене на вулицю, показав падаюче листя, гарний осінній захід сонця, посмішки на лицях людей, усі красоти цього світу. Показав також що все можна пережити, навіть втрату близьких. Він показав, що завжди поряд зі мною, у моєму серці. Потім, коли ми повернулись до дому, він підвів мене до полотна і, взявши пензлик, вклав мені у руку і підвів до полотна.
Я забула про все, про його присутність, про своє горе та щастя, про весь світ. Я вилила всі свої почуття на полотно, стала вільною від усього, усього болю, горя та розчарування. Тепер я вільна.
Закінчивши, я обернулась, посміхаючись і надіючись побачити його. Але кімната була пуста. Але чомусь я не відчула тієї болі, що звичайно відчувають люди, коли втрачають близьких. Як не дивно я навіть не засмутилась. Я знала, що він поряд, навіть якщо я його не бачу, я можу відчути його теплу дихання на моїй шиї, його ледь помітне лагідне торкання…
0
