І. Я

Для когось початок – це поріг церкви чи пологового будинку. Для когось – дах висотного будинку чи підвіконня. Для когось – це школа або відділ кадрів. Для когось кожен ранок – це початок чогось нового, можливо, життя. 
Чи, може, початку насправді немає, як і кінця, бо це лише мішура, оболонка, яка тримає в собі серединний зміст. 
Де і коли з’явилася я? Запитання, на яке ніхто не відповість. Відповідь не має значення, бо головне те, що я є, що є ти, є вона і протиріччя.

Довіра

Довіра – відкриті долоні. Простягни мені їх, дай схопитися, втриматися від падіння.

Мрія

Я буду чекати вічність, але хтось сказав, що вічність – це надто довго.
Цей хтось не хоче зі мною мріяти, каже, що то все дурниці. Але ж щастя й складається з дурниць. З купки божевільних ідей, необережних та зухвалих кроків, сліпої віри в диво.
Нова весна нічого не принесла. Ми чекали на нову мрію, бажання, але знову отримали порожнечу. 
Безкінечна стежка, яка веде невідомо куди і вже забула звідки. Мої ноги втомилися, я хочу перепочити. Заплющити очі та закрити долонями вуха. 
Але треба йти, бігти назустріч тобі! і вигадати собі мрію...

Безмовність

– Стук, стук, – ти поклав поряд зі мною книжку з японськими віршами.
– Добридень, – треба бути ввічливою. – Дякую.
Ти посміхаєшся. Вперше бачу як ти це робиш. Гарно, як світанок. Цікаво, як виглядає це обличчя в сяйві перших промінів. Є речі, про які я ніколи не дізнаюся.

Розчарування

Послухання

Ти йдеш за нею, ступаючи по її слідах. Вона обвиває тебе своїм павутинням.
Слухай її. Вухами, а не серцем. Слухай і запам’ятовуй!
– Ходімо зі мною, – каже вона і моргає.
Ти схиляєшся перед нею. Ти підеш до безодні. Будь обережний!

Ніжність

М’яко та тепло. Ласкаві сонячні промені зігрівають наші змерзлі тіла . Якби ж вони могли розтопити крижані души. 
Я чую як співає пташка. Тобі на лікоть сідає метелик і ти з захватом розглядаєш його і потай заздриш крилам небесного створіння.
Ти торкаєшся моєї руки. Мої пальці холодні, як завжди. Ти здивований? Ні, мені тепло. Я обіймаю тебе і ми посміхаємося.

Надія

Надія... Прилітає нізвідки і відлітає в нікуди. Підштовхує до безодні відчаю і хапає за рукав останньої миті. 
Дивиться в твої хворі очі і шепоче: все можливо. И ти віриш цій брехні, вдягаєш крила, зіткані з пір’їнок чужих мрій. 

Байдужість

– Щось не так з нами цією весною, – промовляєш ти.
Я повертаю до тебе своє бліде обличчя та тихенько питаю:
– А хіба зимою все було так, як треба?
– Хм... Взимку ми були немов їжаки в сплячці, аморфні створіння.
Ти посміхаєшся. Мені подобається твоя усмішка, вона запевняє: все буде добре. Повз нас проходить твоя знайома та краде посмішку собі, киваючи головою.
– Одна з твоїх чисельних подружок? – я слідкую поглядом за довгоногою брюнеткою.
– Знайома, – відмахуєшся ти.
– Як ти їх розрізняєш? Ведеш щоденник чи маєш записник?
– Не знущайся.
Мабуть, я тебе розлютила. Мої фрази, наповнені сарказмом та іронією, боляче травмують твоє Его.
Навпроти на лавці сидять дві блондинки та п’ють сік з трубочок, час-від-часу подивляючись на нас. Вони, красуні-з-однієї-фабрики, ніколи б не помітили мене, якби поруч не була місцева легенда.
– Знаєш, іноді страшно перебувати в твоєму товаристві, здається, що дівчата, які навпроти, жадають спалити мене на вогнищі.
– Навряд чи вони знають як його розкладати... Скоріш за все, вони стрінуть тебе у темному перевулку та повиколюють очі.
– Хм... Цікава альтернатива.
– Невже тебе так дратує увага людей? Я давно вже не помічаю цього.
До нас підходить якийсь хлопчина та сідає поруч. Я намагаюся пригадати його ім’я, але марно. Та яка різниця, як назвали батьки свою довгоочікувану дитину. Скоріш за все, його нарекли на честь колишнього коханця матері чи друга дитинства батька.
Він щось розповідає тобі, а ти його слухаєш.
– Я вам не заважаю? – нарешті поцікавився він.
Ти дивишся на мене і сподіваєшся, що я попрошу його забратися геть, але я скажу:
– Ні, звісно не заважаєш, – і посміхнуся.
І цей друг забере у мене твій час, як та знайома забрала твою посмішку. 
– Бувайте, – піду пошукаю собі щастя деінде.
Ти дивишся на мене поглядом «Не йди». Жах, я даю імена твоїм поглядам... Треба швиденько зникати, поки ти не став для мене надто значущим.
– Бувай... – мовиш ти.
– Хай щастить! – твій товариш бажає мені прямої дороги у царство Далеко-Далеко. Де б його тільки знайти...

Відчай

– Ви – божевільні ляльки! – кричиш ти. – Граєтеся одна одною. І намагаєтеся вплутати мене. Взяв би ножиці та розрізав клубок ваших заплутаних думок. 

Маніпулювання

Ти називаєш нас божевільними ляльками, які вигадують безглузді речі. Так, божевільні. І ти виконуєш всі наші забаганки. Ти – лялька божевільних ляльок і ми розірвемо тебе на частини та залишимо помирати. 

Відвертість

Я бачу лише одну її грань, інші ховаються під панциром у пітьмі. Мабуть, в цьому винна моя короткозорість. 
Вона знає надто багато, вона чує те, що не призначено її вухам, бачить те, на що не варто дивитися та говорить про те, що ніхто не хоче знати. Вона говорить правду. Заглядає в твою душу та роздивляється ті подряпини та шрами, дешифрує твої ієрогліфи. Вона полюбляє читати. Можна попросити у неї наркоз, але вона відмовить, тому що не почує твоє прохання, бо твої слова для неї – пустота. Вона буде шукати твоє «дно». Я завалю для неї прохід барахлом, замаскую – нехай розгрібає мої ідеї та падає вниз! Як далеко вона зайде, оступиться чи відступиться? Якщо є мета, то треба йти до кінця. 

Ідеал

Вона чудово знає, що не існує нічого досконалого, але вперто шукає, відкидаючи все, що не підходить під її розуміння ідеалу.
Вона кидається в крайнощі – якщо не ідеал, то збиток. Приймає найгірший варіант, поспішно втікаючи від того, який на краплю відстає від найкращого. Що це? Страх? Вона вважає, що не варта. Бо вона, насправді, не ідеальна, хоча всі приписують їй це. Штамп, клеймо. 
– Привіт, – каже вона мені.
– Привіт, – відповідаю я.
– Чому ти така сумна?
Я мовчу і дивлюсь їй у вічі. Вона знає «чому», все знає, бачить кожне не озвучене слово. Читає думки.
– Навіщо ти тут, зі мною?
Ще одне безглузде питання. Я знаю, що вона має всі відповіді, краще будемо мовчати. Я нікуди не піду, і вона це розуміє. Мені нікуди йти.
– Бо я твоя лялька, – мої губи ледь ворухнулися.

Безпечність

Іноді хочеться сховатися від чужих поглядів, гострих фраз. Заплющити очі та опинитися у світі-по-ту-сторону. 
Я бачу її кожного дня, вона проходить повз мене, повз тебе, повз багатьох людей, не помічаючи нікого. Вона живе у світі-по-ту-сторону. І, здається, вона щаслива. Нажаль, так лише здається. 
Одного дня її сакральний світ буде зруйновано, відображення у дзеркалі зникне і вона зустрінеться з тією реальністю, в якій живемо ми. 

Зрада

Я, ти, вона... 
Боляче разом, неможливо поодинці.