Этот рассказ является составной частью сборника, а также произведением из цикла. ЕСЛИ ЗАИНТЕРЕСУЕТ - ПРОДОЛЖУ!
Дівчина сиділа посеред чорної кімнатної порожнечі біля каміну, в якому палало яскраве полум’я, і читала щось схоже на книгу, що, здається, хтось помилково залишив на порозі її дому. *** На вулиці хворобливою ходою розгулювала заметіль, поширюючи під акомпанемент моторошного співу електричних дротів холоднечу та крижаний пух на всі сторони сплячого містечка. Малесенькі білі сніжинки тихо і легко падали додолу з велетенського, темного небесного черева. Під тиском людей нового часу, які так і не навчились у ньому жити, воно навіть вночі здавалося важким і безнадійно сумним. З кожним роком, місяцем, тижнем, днем, годиною, хвилиною і секундою, як тільки на цій грішній твердині з’являлись нові, без сумніву безглузді, погляди на облаштований мільйони років тому світ, небо відразу втрачало свій високий духовний сенс. Його майстерно маскували під ідеологіями, вкладали в корисливі гасла, в результаті чого лише у купки різнокольорових фанатиків поступово зростала кількість вірної прислуги. Саме вона, ця практично незмінна, морально нестійка, прагнуча невідомих, незрозумілих до кінця змін, маса і ставала причиною поступового перетворення небес з Джерела в Стік. Можливо, тому, не витримуючи таких знущань, вони час від часу звертали свій праведний гнів на цих істот. І кожного наступного разу він був безжальнішим від попереднього. Майже забуте сонце з’являлося всього на кілька хвилин, без опору поступаючись крижаним отруйним сльозам. Небо звернулося до Часу. І ось результат – більше немає життєдайних краплинок. Лише безкінечний снігопад. Щедрі плоди найстрашнішої в усі віки війни... Час втратив властивості ріки в цьому світі, набувши вигляду міцного льоду. Тепер він не сипався рівномірно пісочком в античних годинниках міри, але стрімголов падав донизу, втративши вогняний колір життя. Отримавши сивий відтінок потойбіччя. Ось, із глибини віків лунають над понівеченою землею слова премудрих: ніщо не береться нізвідки. Чи варто тоді дивуватися такій реакції? Час був зневажений нарівні з усіма іншими природними стовпами буття. Його припинили цінувати, берегти та боятися. Перетворили на проблему, вимірюючи його, Єдине справедливе мірило, Володаря минулого, теперішнього та майбутнього, власними, вигаданими в сірих підземеллях наукового божевілля, моральними устоями, фактично заперечуючи його вічність... Вічність! Хіба не є вона душею, сутністю, глибиною Часу? Людство забуло про свою приреченість постати рано чи пізно перед Великим Судом. Воно кинулося уникати Час, якомога довше проіснувати, заперечити фундаментальні основи життя. Воно зрадило традиційного Господа, створивши собі іншого всесильного, більш доступного, матеріально корисного. Мамону багатства. Проте, люди забули, що всі їх зусилля можливі лише в цій реальності, котра суворо вимірюється Часом. Всюдисущим і невблаганним. І коли над будь-ким зависає сокира Долі недарма знову чути ті ж голоси: час настав... Час, котрий зараз падав на виснажений людськими потребами грунт, нагадував про себе жалісливим виттям свого незмінного супутника – вітру. Безжального виконавця вищої волі. *** - Що ж, у біса, тут цікавого?! – напівістерично обурилася вона. – Нудота та й годі! Мотлох... Яку цінність може представляти звичайний мотлох? Що ж тут цікавого? Якісь малюнки, схожі на каракулі першокласника... А ще написано, «стародавня»! Тьху! Який йолоп взагалі створив оце? Тут навіть літер людських немає! Гнів, приправлений надмірною дратівливістю та незрозумілою злістю, роз’їдав її зсередини. Врешті, не витримавши, вона зіскочила на ноги з криком та пожбурила ненависний їй предмет у вогонь. Після цього, лукаво посміхнувшись, вона повернулася на диван, закривши мокре від сліз обличчя тремтячими руками. Самотня... Їй не залишили вибору. Так, як і вона не залишала його тим нещасним старим... І навіть сьогодні вдома вона одна-однісінька. За хвилину білосніжна рука потягнулася до невеличкого потаємного сховища в дні дивану. «Цікаво, чи знали вони про це?» - подумала вона, витираючи сльози. На фоні жовто-блакитних спалахів у каміні її пальці стиснули медичну голку. Яскраво палали почорнівші сторінки чиєїсь давньої, незрозумілої мудрості. Вогонь накинувся на свою здобич одразу, немов зграя кровожерливих хижаків. І лишень малесенька іскорка-вуглинка, котра разом з черговим потріскуванням палітурки випала на підлогу, здавалося, не хотіла зазіхати на минуле. Вона його не творила. А інші? Інші не вагаючись об’єдналися в один велетенський натовп-полум’я, і ні на що не звертали уваги. Вони слідували за своїм інстинктом – знищувати. Вона ж пожертвувала собою, знаючи, що причена на недовге стражденне тління. Ще мить – і вона закономірно перетворилася на ледве помітну купку попелу. *** Сніг ніколи б не відступив. Будинок згорів доволі швидко, ще до прибуття допомоги. Тільки блідий дим турботливо оповив згарище, що далеко не у всіх викликало жаль та співчуття. Лише вітер розносив майже порожніми нічними вулицями горе батьків чергової жертви. Під тиском природної болі в серцях, вони намагалися зрозуміти бодай щось зі слів головного пожежного інспектора. Останній вже не вперше не міг знайти більш-менш конкретні причини виникнення дивних пожеж, що віднедавна, після взяття цієї держави полчищами терористів та початку цього, здавалося, вічного снігопаду у вічній ночі, тримали в страху подібні містечка та й увесь підкорений континент. А тому, завчені ще в академії та закріплені багаторічною практикою, заспокійливі в більшості випадків, брехня і узагальнення допомагали хоч якось рятувати становище. Він розумів, що його попередні висновки неправдиві проте, вони необхідні саме в ці хвилини. А коли в голову закрадалися якісь підозри чи здогадки він їх просто намагався ігнорувати. Крім того, нічого більшого від нього окупаційна влада і не вимагала. Можливо, тому правда завжди тонула перед його очима. А може він і сам її топив. Принаймні, так було до цього випадку. Вітер усе знав. Ніхто не зміг би приховати хоч щось від нього. Цікаво, чи послухали б його? Звичайно, ні. Нежива істота, явище, і все таке... Та й не важливо це для нього. Він добре розумів суть всього, що відбувалося тут і не тільки. Він знав причини затяжного снігопаду і дивних пожеж. Він був відданий Часу, але, разом з тим, міг би зрадити його. Проте, заради чого? Навіть якби якоїсь фантастичної миті його почули, то чи повірили б? Люди настільки самовпевнені у своєму раціональному матеріалізмі, що просто нездатні по справжньому вірити. Та що там говорити, коли вони не прагнуть тверезо оцінити те, що відбувається просто під їх носом. Не всі, але абсолютна більшість. Дивно, але вітер не міг зрозуміти лише цю сліпу впертість. Саме тому, сьогодні, крутив сніжинками в повітрі, умисно заліплюючи ними очі головного пожежника. Попри, не притаманний йому крижаний відчай, вітер намагався щось насвистати у його вуха, але марно. Кому взагалі в цей час потрібна правда? Єдине, що зрозумів цей спеціаліст, виливалося у важкі прокляття на адресу ненависної всім погоди. - Ні! Не могла вона вчинити таке сама з собою! Вона була доброю, розсудливою дитиною! – стогін розбитої горем матері в обіймах спантеличеного батька, який марно намагався її заспокоїти, розрізав навпіл галас пожежних сирен та посвистування дротів довкола. «Знали б ви про неї те, що знав я» - думка надпиваючого в стороні свою охолонувшу каву капітана міліції збіглася з легким послабленням вітру. До речі, він уже звик до цієї, так би мовити, закономірності, як тільки виходив зі свого авто на місці чергового попелища. Так само, як і до зниклих відчуттів болю та співчуття, а також мук совісті. - Ну як тобі це, га?! – інспектор, помітивши капітана, поспішив залишити своїх співрозмовників на працівника «швидкої», та попрямув у його сторону, розмахуючи руками. – І це вже двадцять п’ята за останні два місяці! - Чому ти викликав мене і що хочеш почути від збитого з пантелику співробітника міліції? – ледь чутно промовив той, не зводячи очей із залишків будинку. - Та нічого я від тебе не почую! – сплюнув пожежник. – Принаймні зараз, це точно. Однак, у мене дивне передчуття, що саме цього разу у нас буде цілком логічне, а головне – точне пояснення. - О! – капітан здригнувся та перевів благаючий і водночас зацікавлений погляд на свого співрозмовника. – Якщо це дійсно так, і це та мить, якої я довго чекав, тоді ти недарма розшукав мене. - Ага! Я знав, що ти неодмінно зацікавишся! – зраділий пожежник витер хустинкою спітнілий лоб та, ледве посміхаючись, підозріло вгледівся в очі капітана. - Ну, то в чому, власне, сенсація? – затяжна пауза змусила міліціонера трохи зніяковіти. - А... – пожежник явно очікував інші слова однак, швидко оволодівши собою, невпевнено продовжив. – Дивись, бісова пожежа нібито й схожа на усі попередні. Але є одна відмінність... - Говори конкретніше! – обличчя офіцера втратило свій благаючий вигляд і він роздратовано дістав з кишені цигарку. - Щодо цієї пожежі мені усе зрозуміло, – пожежник продовжував дивитись прямо в очі міліціонеру. – Дівчина знаходилась вдома одна. Засмучена, самотня, ображена батьками. Задивилась телевізор, щось хотіла приготувати. Ввімкнула газ і... Ба-бах! Прокинулась вона точно в кращому світі, ніж це болото. Уважно дослухавши, капітан із помітним дивним розчаруванням видихнув та знову перевів свій погляд на згарище: - Теж мені пояснення! Чергова теорія для простаків... Подібне ти приплітав майже до всіх трьохсот попередніх. Нічого нового! Ти краще пояснив би таку їх кількість! Подумай над... - Знаєш, друже, - розгнівано перебив інспектор. – Щось мені підказує, що один із нас надто зацікавлений в наданні цим пожежам аури незвичайності. Невже ти так дорожиш своєю роботою? Безрезультатною, малооплачуваною і, з огляду на загальну нульову успішність, очевидно безперспективною роботою. У мене, між іншим, хоч якісь припущення є. А що ти і твій бісів департамент можете сказати, га?! Давай, назви хоч одну вашу оперативну розробку! - Якби у мене вони й були, то не з тобою їх обговорювати, - байдуже відповів капітан і наблизився впритул до свого знервованого колеги. – Стосовно ж роботи, то я таки дорожу нею. І крім того, в силу суспільної необхідності, мені доводиться виконувати її, оскільки дехто нездатний справитися зі своїми прямими обов’язками. Здогадайся, хто це? Причини треба шукати, а не вигадувати... А я таки вірив, що ти зможеш. Колись... - Слухай, розумнику, - вкотре перебив пожежник. – Чим тебе моя версія не влаштовує? Мої хлопці встановили факт пошкодження внутрішнього газопроводу, а ще несправність проводки біля залишків телевізора. А ще камін горів. Сходи, погарбайся в його руїнах – він ще теплий. Знаєш, щодо минулих пожеж я з тобою не буду сперечатись, але там нічого подібного до цього випадку встановлено не було. - Значить по-твоєму триста безпричинних, а одна як виключення? – іронічно запитав офіцер. - Так, чорт забирай, по-моєму! – роздратовано випалив інспектор. – А що, не може бути такого? З таким букетом очевидних доказів... - Справді?! – цього разу співрозмовника перебив капітан і дістав з кишені свого пальто невеличкий блокнот. – Докази кажеш? Ну, а як тобі те, що всі сусіди довкола місця інциденту абсолютно одноголосно стверджують, що не чули ніякого вибуху і не бачили ніяких ознак пожежі. Лише зненацька охоплений полум’ям будинок. Точнісінько, як і в решті випадків! Бачиш, мої люди теж встигли деяку інформацію зібрати. Офіцер поспішно сховав свій блокнот і з презирством подивився на чомусь незворушного пожежника, який ледве посміхався, прикусивши губу. - То й що! Мало чого вони не бачили і не чули – спокійно промовив він. - Та при твоїх доказах тут справжній феєрверк мав відбутися! – знову розлютився офіцер і запалив чергову цигарку. - Знаєш, розумнику, я тобі ось, що скажу, - інспектор вирівняв тон та наблизився до капітана. – Є в мене ще одна ду-уже цікава версія! А якщо всі ці пожежі – майстерно організований штучний підпал? І мотиви одразу з’являються. Адже жертви – не останні в цьому проклятому місті люди. Навіть ця бідолашна, не мало не багато, керівник відділу соціальної терапії пристарілих при районному управлінні охорони... - О! – здивовано перебив офіцер. – А це хіба не той милий відділ, під люб’язною опікою якого на той світ поспішили майже півтори сотні практично здорових, але одиноких дідусів і бабусь? - Та мені начхати на подробиці діяльності того відділу! То твоя парафія. А я ось до чого веду – якщо слідувати за моєю версією, тоді ти, саме ти, розумнику, і твій бездарний департамент погано виконуєте свої надзвичайні повноваження. А може й взагалі не виконуєте. А може... Обоє співрозмовників застигли в напруженому мовчанні, насторожено дивлячись у вічі один одному. Вітер, який знову посилився вивів першим з цього стану капітана міліції. - А де ж тоді докази, підозрювані? – роздратовано запитав він, непомітно стиснувши кулаки. - Хіба що пред’явити звинувачення вітру. З цими словами пожежник лукаво посміхнувся і дістав свою цигарку: - Якби там не було, а післязавтра я клопотатиму перед намісником області про доцільність подальшого функціонування вашої, пане капітан, контори. Строки, які ви берете на оприлюднення офіційної версії заважають вже не тільки мені. Не бажаючи більше продовжувати розмову, інспектор різко обернувся і направився до кількох своїх підлеглих, які неподалік розгрібали завали. Вітер таки вирішив познущатися з нього, від чого останній ніяк не міг сховатися. - Прокляття! Чортова погода! Чортовий вітер! Вже четверту зіпсував! – пожежник жбурнув подалі згаслу цигарку, на мить перевівши свій погляд на капітана, який залишився стояти на своєму місці. Офіцер вгледівся в небо. Воно було незмінним і, здавалося, за цих півроку безкінечного снігопаду стало ще більш похмурим. «Чи буде так завжди?» - сніг перебивав його думки. А у відповідь гучне завивання вітру. «Скільки ж це може тривати?» Капітан невпевнено, розглядаючи все по сторонам, рухався по огородженому яскравою червоною стрічкою периметру. Він ніби щось шукав, іноді присідаючи та заглядаючи під купи обгорілого мотлоху. Через мить довелося різко зупинитися. Попереду, за кілька кроків, серед почорнілих уламків меблів та витоптаного болота, вкритих тонким шаром свіжого сніжку, щось злегка виблискувало в світлі фар однієї з пожежних машин. І це щось, він був певен, тягнулося саме до нього, до його тремтячих зараз рук. Капітан швидко підійшов та нахилився. В старанно замішаному з піною багні лежала невеличка книга. «Ні! Неможе бути!» - офіцер відчув як холод проймає його зсередини. Книга, абсолютно ціла та непошкоджена вогнем і руйнуванням, вона виблискувала яскраво золотавою палітуркою, і ніхто, здається не помітив її раніше. Ні медики, ні пожежники, ні міліціонери, якими просто таки кишіло довкола. Щось доволі несподіване схвилювало капітана, який навіть не огледівшись по сторонам, миттєво підібрав книгу та заховав її під пальто. Упевнившись, що за ним ніхто з прцюючих поруч не стежить, він обережно загорнув ногою болото на місце, де щойно лежав предмет і трохи заспокоївся. Можливо, через сніг чи надмірне перенапруження, але йому таки не вдалося помітити в тіні пожежної машини неподалік фігуру знайомого і ненависного від сьогодні головного пожежника, який уважно стежив за кожним його кроком. І хоч як старався вітер привернути до цього увагу збентеженого знахідкою міліціонера чи заліпити очі інспектору ненависними йому сніжинками, останньому вдалося зробити кілька доволі красномовних фотознімків. Капітан, не гаючи часу, швидко попрямував до свого авто. Вже в машині він безпечно дістав і розкрив книгу. Він був певен, що це саме та книга. Однак, всередині, крім чистих, але пожовклих хрустких сторінок, не було нічого. Це змусило офіцера напружитися та затамувати подих. «Куди ж вони поділися?» - не міг зрозуміти він. Трохи погортавши їх, офіцер ще з більшою несподіванкою та подивом на обличчі закляк на місці. На кількох передостанніх сторінках чітко проступали сліди від чиїхось мокрих і брудних пальців. Отже, книгу все ж бачили до нього. «Невже сьогодні?» - промайнуло в його розпеченій болем голові, коли він важко відкинувся на спинку сидіння. *** Мабуть, долю неможливо виправити вже з першого незграбного ковтка повітря на цьому світі... Він народився у бідному провінційному містечку на сході цієї багатостраждалої країни. Дитинство було приречене на швидкоплинність у зв’язку з частими переїздами родини з одного місця проживання на інше. Так, доля завела його до столиці, де він вперше отримав надію на серйозні зміни. Однак, трагічна загибель батьків та небажання потрапити до дитбудинку змусили відмовитися від планів та надто рано піти на важку роботу. Праця на хліб, а згодом паралельне навчання з’їли безтурботність втраченої юності. Ледь перетнувши другий десяток, він потрапив на службу до правоохоронних органів, закохався і одружився на жінці своєї мрії. За кілька років з’явилися діти, і якби не початок тієї жахливої війни, хтозна, як склалося його життя. Проте, не судилося. Дружину – військового хірурга – вбили у сьомий день народження доньки. Малечу довелося ростити самому та ще й у жахливих умовах швидкого наближення фронту. Однак, він справився, забезпечивши своїм янголятам достойну освіту та подарувавши всю батьківську любов. Років десять тому, вже зовсім дорослі, вони покинули його і роз’їхалися по світу, не бажаючи жити в окупаційній зоні. А він залишився та незабаром випросив у свого керівництва перевід в інше місто і потрапив туди саме за кілька місяців до початку цього виснажливого снігопаду та безкінечної ночі. З перших днів роботи на новому місці щось гнітюче закралося в його душу. Розум страждав у пошуках переосмислення пережитого, яке, був переконаний, знаходилося поруч з поясненням дивного природного явища, що заволоділо цією частиною світу. Відповіді довго не приходили в голову. Допоки один затриманий з числа місцевих підпільників, які боролися проти окупаційної влади, перед смертю у в’язниці не розповів йому кілька древніх легенд про небесні кари, що час від часу посилає на грішну землю Господь. Причини, себто гріхи, завжди різні. Однак, є найстрашніші. І серед них – людська байдужість. Адже саме вона отруює душу та перетворює серце в камінь. За одним з таких переказів, одного разу Його терпець таки урветься, а всепробачаюча любов перетвориться в холодний розрахунок... Чи правий був той злочинець? Поступово, для збентеженого капітана міліції все набувало зовсім іншого змісту. Невже він був сліпий увесь цей час? Холод поселився у серцях людей довкола нього. Діти боролися проти батьків, а батьки проти дітей. За гроші чи іншу матеріальну вигоду запросто продавалися десятки, сотні невинних життів. І все це заохочувала нова влада. Він впав у важкі роздуми. Прийшла необхідність розрізнити добро і зло, а також з’ясувати сакральну роль останнього у становленні істини. Чимало у його внутрішніх переконаннях стали відігравати книги мудреців минулого, читання яких суворо заборонялося законом, але які він жадібно відбирав у спійманих підпільників, переховуючи в себе вдома. Так прийшло усвідомлення того, що не світ навколо людей зіпсований, а люди самі вперто псують його. Докорінні та остаточні зміни в його життя приніс один єдиний випадок. Якось, на рядовому патрулюванні, йому зовсім випадково довелося застати жахливу картину: син високопосадовця місцевої адміністрації жорстоко вбив повію, яка відмовилася виконувати його збочену волю. Про все це, ні краплі не шкодуючи, спокійно розповів сам убивця, який навіть в присутності правоохоронця намагався продовжувати глумитися над бездиханним тілом. Більше того, молодий чоловік розповів, що це вже не перша така «неслухняна» і зажадав од міліціонера аби той, якщо він цінує своє звання, негайно допоміг йому здихатися трупа. Намагаючись викликати підмогу, капітан у відповідь почув прямий наказ виконати те, на чому наполягав убивця. Він мусив розбиратися не з злочинцем, а з бідолашною жертвою... Надворі несподівано посилився сніг та розгулялася справжня завірюха. І вітер ніби рвався до будинку аби рознести його вщент, коли капітан, не тямлячи нічого від люті та діставши свою зброю, наказав спантеличеному юнаку з окривавленими руками... ввімкнути, не запалюючи, газові комфорки. Прийшовши до тями вже на вулиці, офіцер намагався зрозуміти чи виправданий цей вчинок. Вітер прихильно овівав його тремтячий стан та ніби нашіптував у вуха: «Час виправдає. Будь певний!». Найрізноманітніші думки заполонили розум капітана, коли він спотерігав за першою пожежею. Пожежею, з якої усе і почалося. Два місяці тривалого прискіпливого незалежного слідства нічого не дали. Усе ніби вказувало або на нещасний випадок або на зовсім незрозумілу причину інциденту. А коли за місяць сталися ще два подібних усі розслідування зайшли в глухий кут. Як виявилося, ні в одному випадку сусіди чи інші свідки не чули і не бачили ніяких ознак загорання чи навіть диму. Єдине, що об’єднувало три дивні пожежі – статус жертв у місті. Але це аж ніяк не допомагало зробити більш-менш конкретні припущення. Саме такий розвиток подій і був потрібний йому. Дивним чином визначивши для себе незвичайний внутрішній обов’язок по-спражньому розчистити місто та помітивши якусь неймовірну, загадкову підтримку в цьому з боку, офіцер зрозумів, що для продовження початого потребує надійного прикриття. Тому, використовуючи деякі свої знайомства та зручну хвилину, на його ж пропозицію обласне намісництво створило місцевий спеціальний міліцейський підрозділ – департамент з надзвичайними повноваженнями. Йому, як керівнику, ставилося завдання – з’ясувати причину пожеж. Під вечір того дня, коли відбулося призначення в двері його будинку хтось постукав. Відчинивши, капітан не застав нікого, крім шаленіючого вітру. А ще на його порозі лежала книга в блискучій золотавій палітурці. На першій сторінці були зображення з місць перших трьох пожеж. Нажаханий, він швидко перегорнув її і на наступній помітив ледь зрозумілий напис унизу. То була незнайома йому адреса... Так запалали наступні вогнища. І кожного разу жертвами незмінно ставали відомі в місті люди, які безкарно для традиційного правосуддя чинили страшні, але відомі лише капітану речі. Самотніми вечорами він часто думав над тим, що робить... Але ж це не власна ініціатива! Щось дуже давно шукало і знайшло саме його не випадково. Люди ніколи не розрізнять добро і зло, тому його вчинки можуть бути виправдані. Нехай сьогодні лише перед самим собою... Після сто першої пожежі він встановив зв’язки з підпіллям. Від них він отримував деякі необхідні знаряддя та інформацію. Суспільство в умовах рабського мовчання та байдужості витісняло незгодних, замінивши індивідуальну свободу на племінний ідіотизм. Світ поволі скочувався в прірву приреченості. Хтось із підпільників сказав йому, що лише боротьба здатна воскресити істину. І це не завжди стосується війн та революцій. Однак, свобода викупається лише кров’ю. В даному випадку він розумів, що в його руках один із мільйонів можливих способів. Його особистий спосіб боротьби. І він мусив її вести, щоразу відкриваючи книгу но новій сторінці. Так було постійно до останнього разу, коли в книзі мала залишитися єдина сторінка і вона вперше не повернулася на його поріг після пожежі... *** Офіцер здригнувся і різко подивився на свої руки. Як давно він бачив сонце? Три, чотири роки тому? Чи може набагато більше часу? О, час! Що ж він, всесильний, накоїв? Який його результат? Болото, руїни довкола... Дивно, капітан інколи уявляв собі те, що має бути далі. Передчуття того, що одного разу доля може виявитися невблаганною навіть до свого вірного знаряддя змушувало насторожуватися та з нетерпінням очікувати одночасно. Адже колись усе це повинно закінчитись, врешті-решт! Проте, лише зараз, дивлячись на стіну падаючого снігу він побачив як. Там, за склом, на нього чекало його власне полум’я. Руки повільно розгорнули книгу на останній сторінці. «Таки, сьогодні...» Вітер гучно завив. Офіцер, прихопивши книгу, вийшов зі свого авто та впевнено попрямував на зустріч явно очікуючому його головному пожежнику. - Я знаю, що аби довести все, мені може не вистачити життя, - спокійно промовив інспектор та викинув недопалок майже поруч із капітаном. – Але скажи, навіщо? Навіщо ти це робив? - Ти думаєш, що це я? – ледь посміхнувшись, запитав офіцер. – Можливо, ти маєш рацію, але виключно однобоку. Подивись навколо: люди перетворилися в мотлох. Їх розум став сірником, а серця наповнила легкозаймиста отрута байдужості. Так і з’являється найсправедливіше з усіх покарань, спалюючи їх самих, потім їх майно, а згодом і пам’ять про них. Така пожежа гірше будь якої стихії, бо на відміну від останньої не залишає по собі навіть слідів. Є особа, яка допомагає їй розгорітися. Сьогодні це я. А завтра? Подивись, подивись уважно: дивними вогнями палає весь цей проклятий світ. Невже і там моя вина? Ні! Я не один, і такі як я не одні... Скажи, передивляючись книгу ти ж бачив їх? Бачив, я впевнений. Просто ти не міг повірити, тому вони зникли. Але знаєш, вони зникли і для мене. Він усміхнувся, помітивши сум’яття в очах збентеженого співрозмовника. Морок потроху танув і, нарешті, з’явилося сонце. Таке довгоочікуване сонце, яке побачили всі. - Ти хвора, нещасна людина! – байдуже промовив інспектор і сплюнув, попрямувавши від нього в іншу сторону. Його гучна лайка миттєво повернула темряву. Раптом він відчув сильний жар і різко обернувся. Позаду, мов одинокий, незворушний, велетенський смолоскип палала людина. *** Вітер був невблаганним і тому лише прискорював падіння сніжинок, поступово то затихаючи, то набираючи сили. Долю не можливо виправити... Відчай і розчарування, зі своєю, відомою лише Всевишньому, суттю. Час знову настав, і вітер постукав у чиїсь важкі металеві, вогнетривкі двері, залишивши на порозі невеликий, сяючий в світлі вуличного ліхтаря, предмет. Двері поволі відчинилися.
Не устану благодарить вас за все ваши оценки, поэтому говорю СПАСИБО! Но все же, хотелось бы также прочитать ваши комментарии по поводу второго произведения "Последняя минута", которое я разместил вчера...
Действительно замечательное творение. Ни сучка, ни задоринки. Все мои мысли уже повторили до меня предыдущие критики, и поэтому, я думаю, что в одной фразе, такой как: «мне очень понравилось» - будет сказано всё. Я сам из Донецка, и также пытался писать на "рідній українській мові" ,но увы - у меня это получалось довольно плохо. Что бы писать на украинском – нужно на нём же и думать. К сожалению, я думаю, на русском и соответственно пользуюсь им для написания своих произведений. Но читать на украинском мне очень нравится, тем более хорошие произведения. Спасибо автору.
Вот это другое дело У вас очень хорошо получается, создавать атмосферу происходящего действия, но оценить пока могут это немногие. Буду ждать перевода.
Уважаемый Кроатоан! Заранее Вам благодарен за предварительное, первое мнение о моем произведении. Надеюсь, я не слишком огорчу Вас, если скажу что я такой же начинающий писатель, как и Вы, стремящийся донести до широкой публики свое творчество. Относительно применяемых мной слов, так это не более чем определения, потому что все должно называться своими именами. Еще раз огромное Вам спасибо! Спешу заметить, что сегодня я размещу еще один свой рассказ из того же цикла, который дал название всему моему сборнику... будущему сборнику Только на этот раз на русском языке. Попутно, я был бы искренне признателен Вам если бы Вы, как коллега по творческому перу, прочитали и прокомментировали и его.[color=red]
iSHtwan - а позвольте нескромный вопрос: вы издаетесь, или так же как и все мы тут присутствующие - начинающий писатель, лелеющий определенные надежды, и до безумия гордящийся собственным творчеством. Спрашиваю, потому как слишком часто вы упоминаете слово "сборник" в своих комментах, когда большинство де просто предпочитает говорить "рассказы". Может, это цикл? Или еще что-то...
Если издаетесь, то будьте добры, дайте ссылочку на свои книги. Заранее спасибо.
Уважаемые друзья! Пишет вам ваш покорнейший автор этого рассказа. Искренне благодарю вас за отзывчивость и, пускай и небольшой, но довольно качественный критический подход к моему произведению! Я благодарен вам за вашу оценку, какой бы она не была! Ведь уже сам факт ее существования свидетельствует о том, что вы заинтересованы, а значит я написал его не зря. Спешу также убедить уважаемого РемесленНИК, что написанное мной никоем образом не является провокацией. Как видите, я прекрасно владею русским, и более того - считаю этот язык своим родным наравне с украинским. Хоть и живу в Украине. Для уважаемых Кроатоан и SL хочу сообщить, что в настоящий момент я заканчиваю работу над переводом на русский язык всего моего сборника, в который кроме рассказа "Вітер" входят еще три рассказа, связанные одним внутренним циклом. Поэтому через день-два я любезно предоставлю вам соответствующую версию не только одного произведения, а всего цикла.
Очень хочется прочитать на русском. На украинском очень тяжело, многое непонятно, хотя языки наши, конечно, близкие. Но терпение нужно бесконечное, чтобы расшифровать, а это осложняет восприятие. Автор, если есть русский вариант, дайте знать, пожалуйста.
Неплохо написано, чувствуется стиль. Сюжет довольно интересен, но вот мораль...- Ти думаєш, що це я? – ледь посміхнувшись, запитав офіцер. – Можливо, ти маєш рацію, але виключно однобоку. Подивись навколо: люди перетворилися в мотлох. Їх розум став сірником, а серця наповнила легкозаймиста отрута байдужості. Так і з’являється найсправедливіше з усіх покарань, спалюючи їх самих, потім їх майно, а згодом і пам’ять про них. Така пожежа гірше будь якої стихії, бо на відміну від останньої не залишає по собі навіть слідів. Є особа, яка допомагає їй розгорітися. Сьогодні це я. А завтра? Подивись, подивись уважно: дивними вогнями палає весь цей проклятий світ. - В принципе в этих предложениях, она и заключена. Я с этим не могу согласится. Террор есть террор (а в этом произведении поджоги можно назвать именно так) не важно на кого он направлен, даже на чиновников сволочей. Автор выкладывая своё творение в оригинале, вы наверняка знали, что здесь немного людей владеет Украинским. Или вам всё равно, что скажут о вашем творении или это очередная "хохлятская" провокация, уж извините за выражение.
Вит, я это к тому, что мне, как раз, хотелось прочесть и понять произведение, но языка я не знаю. Да, согласен, запрета нет, и если вы не заметили, я не собираюсь проводить агитацию за введение тоталитарного режима на сайте. Да, здесь есть французский и английский язык, один знаю, другой нет. Я к тому, что если автор владеет обоими языками, почему бы не выложить произведение на том языке, какой знает подавляющее большинство посетителей сайта. В общем, ладно, не хотел никого обидеть. С уважением.
Автор, я, конечно, все понимаю - свобода, независимость, собственная культура и прочее. Но, без намека на дискременацию по нац.признаку, скажу: если хотите рецензий и мнений, то, все же, выкладывайте произведения на русском языке. Хорошо? С уважением. Искренне свой, Кроатоан.
Коллега автор! А на русском языке вы сумеете написать? Я, допустим с удовольствием перевожу укр. авторов на русский. Сосюру, Симоненко, Лесю Украинку, Телигу. Но написать на укр. языке не могу. Не хватает для желаемого качества словарного запаса. Оценить ваш труд могу. Написано хорошо. Качественно. Боюсь, на этом сайте вы не найдете читателей которые знали бы мову настолько, что бы читать и комментировать. А ваш рассказ достоен комментария. Коллеге Краотану. Дружище, вы не правы. Так получилось, что в федерации довольно много малороссов. Многие знают и язык предков. Есть ли на нашем сайте запрет на произведения не ином языке? Я, допустим, видел на финском, на английском. И их комментировали. А к вопросу обсуждаемого рассказа, даже если вы не владеете укр. языком, просто прочтите так, без понимания смысла. Рассказ хороший, Течет речь как ручеек. Нет ни камней ни перекатов. Писал человек понимающий. О дискриминации, конечно речи быть ни какой не может. Но я заметил, что, допустим на тему моих переводов читатель не отреагировал ни как. Просто проигнорировал. А я то пытался расширить ВАШ, дорогие друзья горизонт. Ну кто из жителей северной столицы знает о Елеше Шовгеновой, Петербуржской барышне, эмигрантке, писавшей на "мове". Но так как лучшие представительницы русских поэтесс. Не в укор читателю будет сказано. Но ведь нельзя же замыкаться на самих себя, даже если мы в состоянии говорить и творить на "великом и могучем". По моему мы так добровольно запихнем себя в замкнутое, ограниченое пространство. А многое хорошее пройдет стороной. Вернитесь немного назад. Найдите мой перевод (на сайте только вступление) поэемы Сосюры "Мазепа". Прочтите. Оно, вступление, лично для не умеющих прочесть поэму в оригинале. Не посчитайте за большой труд, скажите свое мнение. Язык то подобран по вашему требованию. И дискриминации никакой!
0
У вас очень хорошо получается, создавать атмосферу происходящего действия, но оценить пока могут это немногие. Буду ждать перевода.
Только на этот раз на русском языке. Попутно, я был бы искренне признателен Вам если бы Вы, как коллега по творческому перу, прочитали и прокомментировали и его.
